Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви

Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5 (2 оценок, среднее: 5,00 из 5)
Загрузка...
0
98

Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені; Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать.
Псалми 22:4


                                                      Експозиція

Чергова річниця звільнення населеного пункту, вояки та волонтери з усієї країни рухаються на Схід — згадати, побачити побратимів, взяти участь в урочистостях.
Їдемо і ми. За кермом бусіка Діма, військовий медик, поруч з ним дємбєль Валік зі своїм собакою Бурбоном, за ними журналюги — оператор Андрій, прессекретарка полку Катерина та я. В багажнику теліпається Крот — єдиний, хто наразі служить.

Зав’язка

Близько обіду, якийсь з блокпостів ДонОбл, стоїмо. Дорогою віталися з багатьма екіпажами військових та волонтерських машин що рухалися в той же бік, тепер в однієї з них спустило колесо, стоїмо, качаємо.

Катя вертається з походу по “малой нуждє” з перевернутим лицем.
— Уявляєш, я в кущі зайшла, а в мене під ногою щось КЛАЦ!
Уявляю, чо ж ні? Тільки шерсть від того дибки.
— Може, гілка?
— Та ні, звук металевий такий був…
— Якого біса тебе взагалі в ті кущі поперло? Ти наче правил не знаєш!
— Та знаю, але щось не знаю…
Втручаються хлопці:
— Ти хоч відстрибнула і перекотилася назад?
— Та ні, просто ногу зняла…
— Нічо, ми з медиком їдем, зібрав би.
— А мішки є?
— Та ну нахєр!

Через пару годин немаленькою колоною рухаємось до Первомайського, туди, де згорів танк.



— А ми так красиво колоною їдем, аби та сторона не придумала по нас градом влупить.
— Я на їх місці обов’язково б. Одним махом стільки воїнів і волонтерів, джекпот!
— Так перемир’я ж?
— Ага, і тут ми такі красавці.
— Оно і коригувальник в соняхах насіння лузгає.
— Ой, та ну вас!
— А шо ну? Натуральний коригувальник.
— Іди в пєнь.

Не перша вже година доволі нудного нагородження в Карлівці. Єдина розвага — гадати, з яких костюмів місцевого будинку культури зібрали «українські строї» для заходу і чи будуть то в результаті танці живота.

— Мар’яночко, а гайда з нами до Мосту! (блокпост “Республіка Мост”, двері в Піски і аж до самого ДАПу)
— Нашо, отче?
— Та мо підзнімеш щось цікаве.
— Ну пагналі, надіюсь не влупашать.
— Так перемир’я ж!
— Гигиги, а, ну да.

За пару десятків хвилин, “Республіка Мост”, знімальні групи двох каналів шукають, де б набрати антуражу війнушки. На блокпосту вартові Республіки керують процесом.

— А отама пройдіться вглиб, там багато. Ще й бетер (бронетранспортер — прим. ред.) горілий стоїть.
— Іти пішки, не їхати?
— Ну ми там ЗІЛом їздим, ви теж можете спробувати. Тільки по дорозі, в траві не лазьте.
— Нєнєнє, я машиною туди не попхну, самі!

Сунем пішки. Дорога, вщент заросла бур’янами, скоро закінчується. Далі, напевно, колись була грунтовка, але природа її прибрала до рук. Нарід попер по бездоріжжю, на бетонці лишилось двійко дівчат. Незнайома світленька журналістка вочевидь зважується зробити крок.

— Та в пєнь той бетер, не полізу я по траві. І ти не лізь.
— Так цейво… в мене оператор там… треба…
— Без тебе не розбереться нормально зняти? Два трупа на один кадр — занадто, пішли.

Вертаємо до машини, водій та панотець розглядають віяла дрібнонарізаного заліза, яким вкрито все навкруги.



— Мар’яночко, а де всі?
— Всі вперед полізли, бетер якийсь знімати, а я до кінця бетонки дійшла і в куширі очканула.
— Не очканула, а правильно зробила! Береженого Бог береже!
— В долину смертної темряви пока не тягне, в мене син вдома, коти… Отче, а пожрать щось є в тебе? 


                                                    Кульмінація

Дорога назад. Ситі, веселі, мчимо домів, теревенимо про різне, тупимо у соцмережах…

— А давайте гадать на фейсбуці! Кажи що-небудь!
— Хочу додому.
Скролл сторінки зупиняється, є відповідь.
— Ахахахахаааа! Розумков біля АПУ! Іще щось!
— Що буде далі?
— “Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені.” Псалом такий-то. “Раніше лицарі були закуті і захищені, в прямому і переносному сенсі, в броню своєї віри”
— Чогось мені саме цей псалом в голові останнім часом сидить, не знаю звідки… “Если я пойду долиною смертной тени то не убоюсь зла, потому что Ты со мной”. Загугли весь!
— “Господь — Пастырь мой; я ни в чем не буду нуждаться: Он покоит меня на злачных пажитях и водит меня к водам тихим, подкрепляет душу мою, направляет меня на стези правды ради имени Своего. Если я пойду и долиною смертной тени, не убоюсь зла, потому что Ты со мной; Твой жезл и Твой посох — они успокаивают меня”
— Дивно, звідки він в мене в голові взя…



Удар.

Ще удар.
Бус розхитується.
Діма приборкує його і скрипить зубами.
Чому він не гальмує?
Під машиною щось стучить і лязгає.
Білі костяшки на кермі аж світяться.
В машині ні звука.
Зупинились.

— Двієчка. — флегматично констатує оператор Андрій.
— Що?
— Двох коліс нема, кажу.
— Гоу подивимось.
— Такі да…

На узбіччі якісь бетонні стовпи навалені, сидимо з Катею, рефлексуємо.



— А скільки ми їхали?
— Не багато, 80-90 максимум.

— Тре в Діми спитати, які були шанси що все.
— А він скаже?
— Та ні, не скаже.

— Я від снайпера ушов і від граду я ушов, а від тебе, облавтодоре, ще ніхто живим не уходив!
— Та да. Рідна область.

— Ти сильно злякалась?
— Та якось не дуже. А ти?
— Та й я…

Тим часом ремонт кипить. Хлопці цеглиною намагаються вирівняти диск, бо запаску більше однієї штуки люди зазвичай не возять, перевзутись нема в що. Диск не здається, бус постійно падає з домкрату, машини проносяться в сантиметрах від нас з лютою швидкістю. Телефон розрядився в нуль, навіть не повідомити що в нас халепа, що ми потребуєм допомоги.

— А ти помітила, ми не кричали?
— …не убоюсь зла, ибо Ты со мной.
— Хтось гальмує. Ще нещастя?

Патрульні. Виходять, вітаються, хитають головами.
— Тут постійно таке. По цих дорогах на гусеницях їздити б, як в танків.

Машина вчергове зривається з опори, патрульні оцінюють ситуацію і беруться допомагати — розмічають місце ДТП, видають домкрат, пропонують дотягти до шиномонтажки.

— Твой посох и Твой жезл успокаивают меня — видихає мені у вухо Катя.
— Та харош, в мене й так шерсть дибки! Гоу яму пошукаєм.


                                                        Розв’язка

Десь за годину знову їдемо.

— Дім, а в тебе турнікет є?
— Є.
— Якщо відірвало б кінцівку — він залатав би. — Катя — Капітан Очевидність.
— І в мене є!
— Дві кінцівки.
— І в мене!
— Три.
— І шовнік в мене є, але тут, боюсь, він безсилий.
— А синьої ізоленти нема?
— Чого???
— Ізоленти. Синьої. Нею можна полагодити те, що не лагодиться нічим іншим.
— Ага, особливо якщо з подорожніком.
— Харош бо дотриндімся, ніякий посох і жезл не поможуть.

                                                      Мораль

Більшість цих діалогів була неможливою ще буквально декілька років тому. Певний час ми справно пісяли не відходячи від машини, брали з собою броніки й аптечки, не лазили без потреби де не попадя, не каркали під руку і не жартували на тему смерті.

А потім розслабились. У відповідь на “бережи себе” дозволяємо собі ляпать “та шо мені буде”. З аптечки розпатралось то то, то сьо, валяється десь напівпорожня, та й бронік жодного разу не згодився, ну шо його ото тягать? Треба буде — все позичим. Турнікети, броніки, каски, сухпай, пігулку від голови, місце в бліндажі і вернемось такі красиві й ловкі, як герої. Так завжди було і так завжди буде.

Для тих, хто щоразу повертається неушкодженим, оці декілька років війни перетворились на “завжди”, підточивши уважність та звичку дотримуватись правил. Ми ж круті, сильні, сміливі, ми завжди повертаємось, “я від снайпера ушов і від граду я ушов”, а забобони та перестороги — то для слабаків.

У Бога, Всесвіту чи Долі (кому як зручно) терпець не нескінченний, якщо увірветься — то вже по повній. За запотиличника вдячна, що він легеньким був — також. Урок засвою, висновки зроблю.


І ви теж тойво, бережіть себе, не лізьте у долину смертної темряви без зайвої на то потреби.


P.S. Окремо доземний уклін водію Дмитру, якби не він — могла б я це уже не написати.

Отримувала від вищих сил на горіхи Марина Давидова
Dnepr.com

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Напишите свой комментарий
Напишите здесь свое имя