В російській федерації вперто продовжують відзначати перемогу над нацизмом у Другій світовій війні саме 9 травня. Більше того, останнім часом вони перетворили День перемоги на культ війни та інструмент пропаганди, виправдовуючи агресію в Україні та погрози “колективному Заходу”.
Європейські країни відзначають перемогу у Другій світовій війні в Європі у різні травневі дати та під різними назвами. Данія та Нідерланди святкують День визволення 5 травня. Але більшість країн обрали дату 8 травня.
Зокрема, Норвегія відзначає День ветеранів, Литва, Латвія та Естонія – День пам’яті. Державне свято у Франції називається Днем перемоги (Victoire 1945), у Великій Британії – Днем перемоги в Європі. Польща з 2015 року перенесла святкування з 9 на 8 травня та відзначає його як Національний день перемоги.
В Україні День перемоги 9 травня дістався у спадок від СРСР, він відзначався до 2015 року включно. З 2016 до 2023 року офіційно святкувався День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, встановлений у рамках пакету законів про декомунізацію.
Минулого року президент Володимир Зеленський підписав указ про святкування 9 травня Дня Європи, а також вніс до Верховної ради проект, згідно з яким 8 травня відзначається День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років. Закон було прийнято наприкінці травня та підписано у червні. Таким чином,Україна вперше відзначила 8 травня як День пам’яті та перемоги.
російська федерація та білорусь продовжують радянську традицію та відзначають свято 9 травня. Більше того, в росії воно перетворилося на інструмент пропаганди, коли так зване “побєдобєсіє” затьмарює вшанування ветеранів, і замість усвідомлення всіх жахів найсмертоноснішої війни звучать заклики “На Берлін!” та “Можемо повторити”.
Причина різниці в датах – політика. У травні 1945 року радянський диктатор Йосип Сталін наполягав, щоб Німеччина беззастережно капітулювала перед СРСР.
“Радянський Союз хотів, щоб Німеччина окремо підписала цей документ. Коли його було підписано, за московським часом було вже 9 травня”, – пояснив історик Роман Кабачій.
Після самогубства Адольфа Гітлера (30 квітня 1945 року) Німеччину очолив гросадмірал Карл Деніц. Спочатку він запропонував часткову капітуляцію на північному заході країни, Данії та Нідерландах. Первинна капітуляція відбулася 4 травня, з боку союзників її підписав британський фельдмаршал Бернард Лоу Монтгомері, наступного дня вона набула чинності.
А вже 7 травня о 02:41 американський командувач Дуайт Ейзенхауер прийняв беззаперечну капітуляцію всього Вермахту за участю представника СРСР генерала Івана Суслопарова. Сталін відмовився визнати акт і вимагав підписати новий у Берліні, який мав контролюватися Червоною армією.
Британські та американські лідери – Уїнстон Черчілль та Гаррі Трумен – відмовлялися, але в результаті погодилися, коли Сталін заявив, що капітуляція має бути прийнята там, звідки прийшла агресія, – у Берліні.
Другий акт підписали у берлінському передмісті Карлсхорст 8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським. Його текст майже дослівно повторював попередній. Наприклад, підтвердив припинення вогню 8 травня о 23:01 (за центральноєвропейським часом).
Свято Дня перемоги у Радянському Союзі було встановлено ще 8 травня до підписання другого акту. Указом президії Верховної ради СРСР дату 9 травня оголосили днем всенародних урочистостей та вихідним.
Щоправда, 9 травня 1945 року особливих урочистостей не було. Перший парад провели у Москві за наказом Сталіна лише 24 червня. У наступні роки жодних парадів чи ходи ветеранів на Червоній площі не було. А 1947 року статус взагалі змінили – свято залишалося державним, але стало робочим днем. Тоді ж влада скасувала виплати та пільги для ветеранів.
До 1965 року 9 травня не був вихідним днем, проте певні заходи проходили. У столицях та союзних республіках давали артилерійський салют, а на передовицях газет публікували привітання з Днем перемоги. Увага до дати зберігалася, хоча День праці 1 травня та річниця Жовтневої революції 7 листопада відзначалися з куди більшим розмахом.
“На пафосному рівні святкувати почали вже за часів Леоніда Брежнєва, оскільки, наприклад, річниця Революції вже виходила з масової свідомості. Радянський Союз явно хотів створити певний міф, який би затьмарив гірку правду про війну. Хотів приховати темний бік війни та створити веселе свято перемоги” , – розповідає Кабачій.
Знову вихідним День перемоги став 1965 року. Тоді ж провели ювілейний парад до 20-річчя перемоги. Це був другий парад після закінчення війни. Третій відбувся 1985-го, четвертий – 1990-го. Щорічним дійством парад перемоги став уже в Російській Федерації з 1995 року.
В Україні не було традиції військових парадів на 9 травня ані за радянських часів, ані після здобуття незалежності . Аж до кінця 1960-х щороку в УРСР щороку проходили два паради – на 1 травня та 7 листопада. “Позапланові” влаштовували на Хрещатику у Києві з нагоди особливих подій. Наприклад, у червні 1934 року, коли столицю перенесли з Харкова, чи 1954 року у 300-річницю “возз’єднання” з росією.
На ювілейні дати при СРСР паради 9 травня в Україні також не проводились. Протягом 20 років після війни українці відзначали свято у приватному порядку: ветерани в сімейному колі, обережно згадуючи певні епізоди “окопної правди”, а родичі загиблих – поминаючи полеглих.
Меморіальні заходи зводилися до покладання квітів до пам’ятників Невідомому солдату та хвилині мовчання на ТБ та радіо о 18:50. Найзворушливіші моменти були далеко від офіціозу – люди прямо на вулицях дякували ветеранам і дарували квіти.
У незалежній Україні перші півтора десятки років 9 травня відзначали так, як і раніше. За Віктора Ющенка з’явився формат із ходою ветеранів Хрещатиком із президентським оркестром та мітингом-концертом. Під час цих заходів оголошували загальнонаціональну хвилину мовчання.
Вперше військова техніка на параді 9 травня з’явилася у 2010 році за Віктора Януковича. Також була спроба зобов’язати на державному рівні використовувати “червоний прапор перемоги”, але законопроект було визнано неконституційним. До 2014 року серед символів використовувалася георгіївська стрічка, але після того, як вона стала символом російської агресії, з’явився червоний мак. Надалі свято в Україні відзначали багатотисячними акціями, молебнями, автопробігами тощо.
Після 1960-х років 9 травня стало головним святом у Радянському Союзі. Комуністична партія та особисто генсек Брежнєв почали активно експлуатувати тематику “великої перемоги” як складову підвищення авторитету правлячої верхівки у суспільстві, зазначає Український інститут національної пам’яті.
Поступово пам’ять про Другу світову війну перетворилася на культ. А в сучасній росії по суті міф про “Велику вітчизняну” залишається єдиним маркером ідентичності за відсутності інших більш значущих досягнень. Сучасне вшанування подій, образів та персоналій минулого, часто просякнуте гротеском і профанацією, отримало назву “побєдобєсіє”.
За володимира путіна, особливо після 2014 року, стало зрозуміло, що москва використовує пам’ять про війну як спосіб мобілізації в реваншистському та агресивному мілітарному тоні. На відміну від України, де прижилися європейські гасла “Ніколи знову” та “Пам’ятаємо і перемагаємо”. Останнім часом в українському суспільстві дедалі популярніша модель поваги – менше пафосу, більше людського.
До путіна на рівні російського суспільства було небагато працюючих ціннісних ідей. Пам’ять про Другу світову війну – одна з них, яку не здатні поставити під сумнів ні націоналісти, ні ліберали, ні консерватори. Але саме з його приходом до влади перемога над нацизмом перетворилася на інструмент пропаганди. З ігноруванням радянського тоталітаризму, людського виміру війни та її жертв.
Чому сприйняття настільки відрізняється? На думку історика Романа Кабачія, причина в тому, що під німецькою окупацією знаходилася вся територія України, а щодо території росії – то лічені відсотки європейської частини.
Перехід України до святкування Дня пам’яті та перемоги над нацизмом 8 травня – це далеко не про те, щоб бути подалі від агресора та ближче до Європи.
“Друга світова війна – окрема сторінка в історії України. Щороку ми відкриваємо щось нове. І підходимо до Другої світової з бажанням зрозуміти та усвідомити, а не “діди воювали” чи щось ще. Тому що, коли наші діди воювали, то їх кидали в бій у тому числі без зброї, як чинили з тими ж чорносвитниками (мобілізовані до Червоної армії з територій, що раніше окуповані нацистами, – ред.). Ми інакше на все це дивимось”, – додав він.
На сьогодні російська пропаганда активно культивує свої міфи, розповсюджуючи їх не лише всередині своєї країни, а й у колишніх союзних республіках, у Європі та світі. Агресор використовує перемогу і свою нібито “виключну роль” у ній як індульгенцію на скоєння масових злочинів в Україні та на її захоплення.
Міф про нібито виняткову роль москви розбивається про сухі факти. Понад 6 млн українців громили нацистів у лавах армії СРСР, понад 100 тисяч боролися з ними у складі УПА, а ще десятки тисяч у військових з’єднаннях Польщі, США, Канади та Франції.
Прямі людські втрати України у Другій світовій війні оцінюються у понад 8 млн осіб. Всім відомі злочини нацистів – Голокост, розстріли мирного населення та депортації – відбувалися зокрема на території України.
Нинішнє російське сприйняття перемоги над нацизмом є банальним нерозумінням того, що війна – це зло.
Таке відношення росіян буде продовжуватиметься доти, доки вони не позбудуться багатовікової імерської. Поки їхня “затишна держава” не обмежиться кількома областями навколо москви і не припиниться поневолення колонізованих народів Кавказу, Сибіру, Уралу та інших регіонів.
“Я не знаю, чи вивітриться ця імперскість у наш час… Швидше за все, має відбутися розпад Росії, створення російської держави, а не багатонаціонального коктейлю з умовними евенками, бурятами та інгушами. Тоді росіяни відчують, що є не “старшим братом”, а лише одним із народів. Коли вони це відчують, полуда імперськості та “побєдобєсія” спаде”, – додав історик Роман Кабачій.
Джерело: 056.ua
