Колись давно, ще в першу військову весну, під час поїздок в зону АТО наймоторошнішим видовищем були поля. Поля, на яких зібрали соняшник, але не обробили для подальшої посівної, і так вони і стояли, встромивши в небо сірі обрубки стовбурів. І коли по цим виючим (дорога, побита траками танків, видає дуже дивний звук) дорогам Донбасу їхали на схід комбайни й трактори – це тішило, як виграний двобій. Значить, десь буде врожай. Значить, десь земля нагодує своїх дітей.
Райони, де в силу несподіваних поворотних заморозків, посухи або, навпаки, затяжних проливних дощів, великої ймовірності виникнення бур і торнадо урожай може не дати очікуваного результату або зовсім загинути, називаються зонами ризикованого землеробства.
Це визначення зони ризикованого землеробства. Визначення зони дуже ризикованого – нема. Але по факту вона є. В 276 кілометрах на схід від Дніпропетровська знаходиться село Кодема Бахмутського району Донецької області. І там, на понівечених просторах донецької землі, поміж териконами розкинулось фермерське хазяйство Вадима і Віталія. Колись, до війни, їх угіддя нараховували 10 000 Га землі. Зараз залишилося менше половини – 6 000 Га наразі перебувають під контролем сепаратистів. Співпрацювати з ними Вадим не має жодного наміру. ‘Бачите, в нас весь дах синьо-жовтий? Безпечніше було б перефарбувати це в нейтральні кольори, але про це навіть думки не було. Нехай бачать, що Донбас – це Україна’ – з гордістю розказує Вадим і веде нас показувати свої володіння. ‘Отут в нас два комбайни. Я їх не прибираю спеціально, вони стоять посеред двору нагадуванням про війну та небезпеку. Комбайни підірвалися на мінах, двох водіїв було травмовано, комбайни не підлягають відновленню. Так, звісно, люди бояться виходити в поле та працювати, але виходу в нас іншого нема, це чи не єдина робота в регіоні’ З 100 чоловік, що працювали на фермерському хазяйстві до війни залишилося тридцять. Зі слів Вадима, хтось подався в ополчєніє, хтось просто боїться.
‘Ми тут не так давно під такий обстріл попали! Летіло з обох боків, зіткнення ЗСУ та терористів, а ми – посередині. Робочий день, всі на місцях. Люди тут як таргани, на карачках лазили, по щілинах ховалися. Бог вберіг, жодної подряпини, але страху натерпілися будь здоров. Але життя триває, он зараз латаємо дірки в ангарах, треба ж далі працювати’ – проводить екскурсію територією Вадим.
В день, коли ми завітали до Вадима, комбайни вийшли на посівну. ‘Так, страшно, а що робити? Засіваємо, збираємо. Доводиться пристосовуватись до умов війни. От в мене по полях озимих взявся танк крутитися. Наші хлопці, ЗСУшники, виїжджають на поле та кола там накатують, пшеницю мою перекопують. От навіщо, скажіть мені? Ну з ними я ще якось домовлюся. А протитанкові рви та вкопана посеред пшениці техніка – то вже як так і треба’ – розповідає Вадим.
Про труднощі говорить без ентузіазму, не любить скаржитись. Перебирає прапорці на столі та мимохідь натякає, що непогано б якусь підтримку від держави мати. ‘Ми тут робочі місця тримаємо з усіх сил, хліб вирощуємо, армії допомагаємо, як можемо. Але полів менше, техніка підривається, люди бояться. Нам би хоч трошки підтримки з боку держави…’
Але покинути все – це значить програти, і фермерське хазяйство продовжує мало-помалу, але працювати. Поля розміновується, пшениця висівається і над бункерами блищить на сонці синьо-жовтий дах. Все, чого не вистачає цим працьовитим людям – це трішечки підтримки та мирного неба над головою. 
Подорожувала Марина Давидова для Dnepr.com
