З початком війни уявлення про географію України значно поглибилися. Ще в 14-му році можна було почути дискусії на вокзалі щодо того, де є той Сєвєродонецьк і прослідкувати логіку, що, напевно, північніше Донецька. Зараз кривава мапа пульсує точками Словянськ, Карлівка, Красногорівка, Золоте, Піски, Торецьк&hellip, Але дивитися в масштабі 1:850 000 це зовсім не те саме, що ходити своїми ногами, бачити на власні очі і спілкуватися з людьми. 
Ми приїхали в Торецьк рано вранці, коли над сонними вуличками ще розвіювався туман, кавярні були закриті і єдині, хто, здавалося, мешкає в місті, – то таксисти. Широкі проспекти з забудовами в 5, максимум 9 поверхів, затишні парки, майже повна відсутність машин, троянди на алеях це все нагадувало приморські курортні містечка, що блаженно ніжаться під сонцем, збираючи вершки туристичного сезону.
Але будівля колишньої міськради не залишила сумнівів. Це не курорт. Це лінія розмежування і тут була війна, справжня, яку пересічні мешканці Дніпра бачили лише по телевізору. Розбита, спалена вщент конструкція з позніманими батареями та перилами потопає в розкішному розарії. Місто намагається жити. Як може. Ходити поверхами було страшно, кожен крок мікроінфаркт до запаморочення. Супроводжуючого не було і ми не знали, чи все там розміновано. На стінах Слава Україні в перемішку з ДНР. Під ногами хрумке скло та бетон. Не прибрано, не замальовано, на дорозі сліди від траків важкої техніки. Точно не курорт. 
Зустріч з місцевим активістом Володимиром розставила все на свої місця. Місто коливається. Те, що ми в Дніпрі пройшли ще в кінці 2013-го, на початку 2014 го років, коли в центрі можна було вихопити по пиці за синьо жовту стрічку, а прапорці на машини вішалися тільки під час їзди для них це реальність.
– Скажіть, а де тут можна купити сувенір з символікою міста? Я збираю&hellip,
Володимир дивиться, як на божевільних. В місті нема жодної точки продажу української символіки, жодної книгарні, аптека відкрилася от нещодавно, на щастя всіх містян. Які вам сувеніри, туристи? 
Євген, наш водій, давнішній волонтер фронту, відсипає прапорів зі своїх запасів. Володимир розповідає, як на свята роздавали прапорці дітлахам, а вони їх ховали від дорослих і несли додому. Історія мурашить. 
Розпитування про життя міста взагалі вводить в ступор. Громадянське суспільство в зачатковому стані, керівництво сепари, СБУ ігнорує докази призивів до порушення територіальної цілісності держави, міліція радісно хапає патріотів, а сепаратистів з повним букетом доказів відпускає на всі чотири сторони. А поруч війна і хлопці, що потребують допомоги. Які тили, коли бліндажі не накриті плівкою, а скоро осінь і дощі? Візит представників міськради на захід, організований місцевими волонтерами і Дніпровськими правозахисниками, теж є дуже показовим. Вони тут для галочки. Повідомили міськраду от ми й прийшли. Правда, потім новенький заступник міського голови подякував за інформацію і запевнив в подальшій співпраці. Ну хоч щось. Для Дніпра це, звісно, дикість. В нас майже кожен заступник міського голови в фейсбучній/телефонній досяжності, купа ГО-шек, що опікуються чим завгодно від введення ПроЗорро до безпритульних тварин, і кожен може качати права та відстоювати інтереси своєї підопічної аудиторії. А тут прапора нема де купити&hellip,
Але наполегливість, яка трошки межує з божевіллям вражає. При такій незначній кількості активного населення, в місті реалізуються соціальні проекти. Володимир і його побратим у війні за Україну, Андрій, везуть нас до новоствореного дитячого майданчика. За териконами та вишками шахт міські дєбрі. Десь неподалік поселення ромів, дороги вбиті вщент, освітлення немає, і посеред оцього всього виблискуючий свіжою фарбою дитячий майданчик. Гірка, качелі, конструкція для лазання. А трохи подалі буде футбольне поле. І з шахтоуправлінням вже домовилися, майданчик і стежка крізь зарослий сквер буде освітлена. Вперше в житті.
І плани-плани-плани! Кінопокази б українських стрічок на свіжому повітрі (але екрану нема), заходи б розважальні на свята (немає звуку. Давала церква, але після того, як в них збиралися відібрати будівлю за підтримку патріотів відмовили. Їх можна зрозуміти), ярмарок би (але хендмейдерша в місті тільки одна і завалена вщент роботою)&hellip,
Їхали ми з важким серцем. Повертатися в дружнє Дніпро було майже соромно. Дорогою обговорювалися плани допомоги, куди бігти, що робити, а тим часом в Крайній хаті (відомий на весь Схід волонтерський притулок) під залпи мінометів всю ніч варилися відра компоту. Туди, на фронт. Міста на лінії розмежування це більше фронт, ніж тил. І нам, тим, що вже звелися на ноги, треба допомогти їм забезпечити надійний барєр від руського міру та притулок тим, хто повернеться з війни в українське місто Торецьк.
Їздила Марина Давидова
Для Dnepr.com
