Ті, кого не можна називати: неетична лексика. ВІЛ.

Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5 (Пока оценок нет)
Загрузка...
0
19

Ті, кого не можна називати: неетична лексика. ВІЛ.



‘Ненависть — це вища, об’єктивна форма страху… Ненависть — наслідок страху, адже спочатку ми боїмося, а вже потім ненавидимо. Дитина, яка боїться темряви, подорослішавши, темряву зненавидить…’

Сіріл Конноллі




Ми розпочинаємо серію статей про людей, яких в широкому загалі не прийнято називати, а тим більше називати коректно. Часто це відбувається без дурного умислу, просто через незнання. Для прикладу. Наркоманам тут не місце — Новий канал, Діти з обмеженими можливостям — Інтер, Соціальні гарантії повій — законопроект на сайті Верховної Ради, &hellip, поселився табір циган — ICTV, даунята, аутята, секс-меншини, особи кавказької національності&hellip, Ми щиро впевнені, що Інтер не хотів бути некоректним по відношенню до дітей з інвалідністю, але так вже сталося і це формулювання було трансльовано мільйонам телеглядачів. А трапляються і важчі теми про секс-працівників, геїв, людей з наркотичною чи алкогольною залежністю… І тим, хто працює з вразливими категоріями громадян в правозахисній чи журналістській сферах непогано було б орієнтуватися в загальноприйнятих коректних формулюваннях задля того, аби не поглиблювати стигму, не транслювати мову ненависті і не боятися називати тих, кого насправді можна називати.

Ті, кого не можна називати: неетична лексика. ВІЛ.

Табуйованість складних і не завжди однозначних тем в суспільстві справа звична. Мало хто з батьків, наприклад, готовий відверто і повно проговорити з дітьми тему сексу і засобів контрацепції, одностатевих стосунків і тих самих хвороб&hellip, Максимум попадеться десь страшний плакат про чуму ХХ століття і на зайнятті з БЖД натягнуть на банан гумовий виріб номер два. Потім хтось стає правозахисником, хтось журналістом і хоче-не хоче має розумітися на коректній нестигматизуючій лексиці, втім широкої популярності ідея говорити про такі речі толерантно, але прямо не набула. Тож давайте розбиратися.

Численні правозахисні проекти і програми підтримки людей, що живуть з ВІЛ, туберкульозом та вразливих груп населення, які реалізовуються в Україні це про позбавлення від стигми і надання допомоги тим, хто її потребує. А ще про виведення проблеми в публічну площину, озвучення та дискусію щодо шляхів вирішення, максимально коректну і термінологічно правильну.

Основна абревіатура, якою користуються в подібних проектах це ЛЖВ. Людина, яка живе з ВІЛ.

За загальносвітовими тенденціями людина у визначенні завжди ставиться перед подальшими характеристиками, тому що в першу чергу це людина, а наявність інвалідності, аутизму, ВІЛ-інфекції чи алкогольної залежності характеристики другорядні. Всі інші словосполучення, які ми подекуди чули і чуємо ВІЛ-інфікований, носій ВІЛ, хворий на СНІД це приклади некоректної лексики, яка поглиблює стигму і аж ніяк не сприяє зваженій дискусії.



І самі ВІЛ та СНІД не чума, не хвороба загниваючого капіталізму та антисоціальних елементів, а вірус і синдром. А людина, яка має позитивний тест на ВІЛ не заразна (від якої можна заразитися, підхопити заразу), а інфікована. Чи не правда, є різниця?



До речі, з теперішнім рівнем і якістю медикаментозної підтримки багато хто схиляється до думки, що ВІЛ скоріше хронічне захворювання, контрольоване за правильного лікування, але ніяк не смертельний вирок. Звісно, все залежить від часу виявлення чим раніше, тим краще.



Ми впевнені, що ця інформація є загальновідомою, але про всяк випадок нагадаємо.

Інфікуватися ВІЛ в побуті неможливо. Достатня кількість вірусу може знаходитися тільки в рідинах: кров, сперма, вагінальний секрет і грудне молоко. Через слину, піт, сльози, рукопотискання, укус комах інфекція не передається. Найбільш небезпечний контакт — кров у кров.



Плавно переходимо до груп, які знаходяться у зоні більшого ризику інфікування ВІЛ. І тут слід памятати, що набуття ВІЛ позитивного статусу це не завжди наслідок якоїсь специфічної ризикованої поведінки. Могло статися банальне переливання крові багато років тому, незахищений статевий акт чи пологи та грудне вигодовування в ВІЛ-позитивної мами. Але, направду, користування спільним шприцом для введення інєкційних наркотиків чи надання секс-послуг підвищують ризик.



До людей, вразливих до ВІЛ, ми детально повернемось в наступних статтях, адже тут стільки дискримінації і стигми, що на дисертацію вистачить. Поки що виключно формулювання.



Споживач інєкційних наркотиків (СІН), людина, яка вживає інєкційні наркотики (ЛВІН) саме так називають людину, яка споживає наркотики ін’єкційно. Не нарік, не торчок, не наркоман чи наркоманка. Загалом, як ми і зазначали вище, питання дискримінації і захисту прав людей з наркотичною залежністю потребує окремої просвітницької роботи від розповіді про замісну підтримуючу терапію до аналізу позитивної практики легалайзу в інших країнах.



Осіб, які надають сексуальні послуги в обмін на блага, варто називати секс-робітницями чи секс-робітниками. Проститутки, повії, шльондри це для малоосвічених громадян та деяких народних депутатів. Трохи застаріла, але ще вживана абревіатура РКС робітник(ця) комерційного сексу. В феміністичному середовищі точаться палкі дискусії щодо коректності цих визначень. На думку деяких активісток, секс-робота — це фактично згвалтування за гроші, а називати цей процес ‘роботою’ — це підтримувати сексуальну експлуатацію та насильство. Вони пропонують термін ‘жінки в проституції’, але широкого вжитку наразі він не набув.



Геї і чоловіки, які практикують секс з чоловіками. Ні, це не одне й те саме, основним критерієм є питання ідентичності. Якщо чоловік позиціонує і ідентифікує себе як чоловік, але практикує сексуальні стосунки з представником своєї статі це ЧСЧ. Прямо до людини в такий спосіб навряд чи доведеться звертатися, але орієнтуватися в термінології і відмінностях необхідно.



До людей, вразливих до ВІЛ і туберкульозу відносяться також збавлені волі та колишні увязнені, жінки, які живуть з ВІЛ та підлітки, яких торкнулась епідемія. Ми тут зупинятися не будемо, хіба що порадимо не називати увязнених ‘зеками’.



Повернемось до самої інфекції. ВІЛ це не кара Божа за розпусне життя, не чума і не вирок. Жахаюча моралізаторська соціальна реклама кінця минулого століття глибоко вїлась в свідомість, залишивши по собі два найбільш відчутних результати: стигматизацію людей з ВІЛ і відчуття тваринного жаху під час експрес-тестування. Налякала, а епідемію не зупинила. Люди не перестали займатися незахищеним сексом, надавати послуги інтимного характеру і вживати інєкційні наркотики, але тестуватися лячно, чума ХХ століття усталено дорівнює швидкій, неприємній смерті та вигнанню з суспільства здорових, успішних, безгрішних людей. І для того, щоб це уявлення змінити треба не боятись говорити, багато і правильно. Адже страх перед словом тільки підсилює страх перед тим, що воно означає.

Марина Давидова,

координаторка проекту ГО ПГ СІЧ, м. Дніпро.



Dnepr.com

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Напишите свой комментарий
Напишите здесь свое имя